Не намагатися вразити, а зробити роботу, яку сам вважатимеш чесною: Інтерв’ю з режисером Іллею Михайлусем
Ілля Михайлусь — режисер, оператор та випускник Української Кіношколи. До повномасштабної війни він працював оператором-постановником, знімаючи музичні кліпи, рекламу, художні та документальні фільми. Сьогодні Ілля продовжує розповідати історії про Україну та людей, які її захищають – створює документальну стрічку про роботу і життя військових підрозділу “Хартія”.
Нещодавно він став режисером музичного відео за участі U2, Еда Ширана та гурту «Антитіла», створеного на підтримку України. У розмові Ілля згадує момент, коли вирішив пов’язати своє життя з кіно, розповідає про навчання в Українській Кіношколі, роботу над кліпом міжнародного масштабу та про те, що для нього найважливіше у професії.
Як почався ваш шлях у кіно? Чи пам’ятаєте момент, коли зрозуміли, що хочете бути режисером, а не просто глядачем?
Пам’ятаю, як сидів у кінотеатрі на прем’єрі фільму «Хмарний атлас». Я був, здається, один у залі — у провінційному містечку Кам’янське, звідки я родом. Мені тоді було близько двадцяти. Під час перегляду я ніби перебував у гіпнозі — у внутрішньому діалозі з авторами фільму. І в якийсь момент, зовсім не кульмінаційний, мене раптом неймовірно пробило на сльози. Я відчув максимальну синхронізацію з авторами — щось дуже емоційне зі мною відбувалося.
Тоді я подумав: як же я хочу робити схожі роботи — щоб у кінотеатрі сиділа людина, дивилася мій фільм і переживала такі ж сильні емоції. Це було ніби передавання естафети: свічка підпалила іншу свічку. Саме в той момент запустився процес — підсвідомо визначився мій шлях і бажання бути автором аудіовізуальних творів.
Що стало для вас визначальним під час навчання в Українській Кіношколі — технічні навички, середовище, ментори чи перший досвід відповідальності за власну історію?
Я навчався на операторському курсі ще в перших наборах, коли Українська Кіношкола тільки відкрилася. Спочатку були лише акторські курси, потім з’явилися операторський, сценарний, режисерський. Для мене важливим було все. Передусім технічні навички. У мене з’явилася можливість практикуватися зі світлом — працювати з ним під конкретні задачі, у команді з однокурсниками.
Дуже важливим було й середовище. Я приїхав до Києва з Кам’янського і не мав там жодних знайомств. Кіношкола стала місцем, де я зміг показати себе — свої здібності, свої навички. До того я багато чого робив самостійно і вже мав певний досвід відеографа, але хотів стати оператором-постановником, познайомитися з режисерами, продюсерами, сценаристами. Я намагався взяти від Кіношколи максимум: приходив і на режисерські заняття, і на продюсерські. Усі суміжні курси були для мене важливі.
Наш ментор Ярослав Пілунський передав нам любов до професії та правильне ставлення до ремесла і колег. Це неможливо передати лише теорією чи книжками — це передається станом і відчуттям.
Яку роботу ви вважаєте своїм першим професійним проривом? І що тоді змінилося у вашому відчутті себе як режисера?
Наступного року після випуску з операторського курсу Української Кіношколи я стояв перед вибором: піти на режисерський курс чи зробити короткометражну роботу самостійно. Я обрав другий шлях. Щоб зробити це максимально продуктивно, як мені тоді здавалося, я вирішив виконати всі ролі сам: бути сценаристом, продюсером, оператором, монтажером, колористом, дизайнером… Лише актором не наважився бути — запросив Славу Бабенкова зіграти головну роль.
Так з’явилася короткометражна робота «BLACKOUT». Це був дуже складний досвід, тому що я взяв на себе надто багато відповідальності. У результаті я монтував цей фільм майже два роки: було відчуття виснаженості, зневіри, мені навіть здавалося, що це погана робота. Відсутність менторства сильно вплинула на цей процес. Я не шкодую про свій шлях, але розумію, що якби пішов на режисерський курс, зробив би цю роботу швидше і з більшим задоволенням. Проте саме після цього досвіду я зрозумів, які ролі даються мені легше і що для мене справді важливо — режисувати і бути автором власних робіт.
Сьогодні ви поєднуєте службу в «Хартії» та роботу в кіно. Як війна трансформувала ваше режисерське бачення? Чи змінився спосіб, у який ви розповідаєте історії?
Війна дуже сильно змінила моє життя і стала каталізатором змін. З її початком я почав ще більше цінувати свою самореалізацію. До війни я був оператором-постановником, який знімав топові музичні кліпи, рекламу, а також художні й документальні фільми. Але постійно чекав моменту, коли зможу більше режисувати. І війна стала таким моментом. Я зрозумів, що життя швидкоплинне — якщо я хотів бути автором і режисером, то час настав саме зараз. Мені стало зрозуміло, про що я хочу говорити: про важливі речі, інколи через метафори, але з бажанням створювати щось творчо ціннісне. Так я почав знімати музичні кліпи й документальні фільми вже як режисер і оператор.
Як відбувалося запрошення до роботи над кліпом U2, Еда Ширана та «Антитіл»? Чи було усвідомлення масштабу відповідальності — працювати з такими артистами і водночас представляти Україну в особливий історичний момент?
На момент цієї пропозиції я вже рік працював із «Хартією», знімаючи документальний фільм про військових, які боронять Україну. До одного з представників «Хартії» звернулися U2, і через нього пропозиція потрапила до мене. Боно написав пісню, присвячену тим, хто боронить Україну, і хотів створити відео, яке б її доповнювало. Коли я почув пісню, у мене одразу з’явилося бачення. Я ніби змонтував кліп у голові з фрагментів матеріалу, який ми знімали протягом року — понад 400 годин відео.
Щодо відповідальності — я зрозумів одну річ: найцінніші роботи — це щирі, камерні роботи. Тому я намагаюся не думати про масштаб. Він може лише розчавити тебе. Кожну роботу я роблю так, ніби роблю її для себе. Мій найважливіший глядач — це я. Це допомагає залишатися чесним. Не намагатися вразити когось, а зробити роботу, яку сам вважатимеш чесною і доречною.
Яку головну ідею ви хотіли передати у кліпі? Це історія про пам’ять, втрату, стійкість чи про щось інше?
Швидше про стійкість. У пісні є рядок: «у хаосі світу ми побачили красу». Це дуже близько до моєї життєвої філософії. Попри весь хаос навколо, потрібно знаходити красу і оптимізм. Саме це допомагає вистояти. У відео мені хотілося передати буденність життя військових — їхній побут, рутину, роботу. Кліп умовно показує один день із життя військових на великій лінії фронту. Щодня там відбуваються тисячі подій — десь радісних, десь трагічних. Але навіть у цих обставинах люди зберігають оптимізм і віру в майбутнє, заради якого вони жертвують своїм теперішнім.
Чим відрізняється робота з міжнародними артистами такого рівня від локальних проєктів? Чи є різниця в комунікації, процесах, свободі?
Різниця є. На цьому проєкті я відчув дуже велику довіру, свободу і повагу. Такий рівень довіри до творчого бачення режисера зустрічається не так часто. У приємному сенсі це навіть зруйнувало деякі мої шаблони. Я дуже вдячний Боно і всій команді за те, що вони дозволили донести моє бачення до фінального результату.
Реліз кліпу приурочено до четвертої річниці повномасштабного вторгнення. Чи відчували ви, що цей проєкт — не лише мистецький, а й політичний та культурний жест?
Спочатку реліз планувався на 24 грудня 2025 року — на Різдво. Але коли я надіслав перші монтажні версії, Боно і команда були вражені рівнем роботи. Можливо, через короткі терміни вони очікували радше фан-кліп. Але коли побачили фінальний результат, вирішили перенести реліз і підготувати його краще. Тоді й з’явилася ідея випустити кліп 24 лютого 2026 року — у річницю повномасштабного вторгнення, зробивши його культурним жестом підтримки України.
Ми звикли сприймати цей день як дуже трагічний. Але цією роботою я хотів показати інше: попри трагедію ми вистояли і стоїмо вже багато років. І стоятимемо далі. Цей день став каталізатором змін для українського суспільства. Ми побачили, які ми сильні. Ми боремося за свободу і майбутнє. І цей кліп — теж слово підтримки для українців.
Якби ви сьогодні прийшли на режисерський курс в Українській Кіношколі, що б порадили собі тодішньому? Чого, на ваш погляд, найчастіше бракує молодим режисерам?
Я б порадив якомога більше набити творчих гуль. Помилятися, експериментувати, пробувати різне і навіть дивне. Навчання в Українській Кіношколі — це ідеальний момент для експериментів. Тому що коли починається професійна робота, цього простору для помилок стає набагато менше. Мені здається, молодим режисерам часто бракує сміливості шукати нові рішення. У час розвитку штучного інтелекту найбільшою цінністю стає саме нестандартне мислення. Цінність автора в тому, що він постійно шукає відповіді. І глядач це відчуває — саме за це ми цінуємо мистецтво.
Над якими історіями вам важливо працювати далі? І яким ви бачите українське кіно після перемоги?
Зараз я працюю над документальним фільмом і буду займатися ним протягом усього 2026 року. Наступного року ми плануємо фестивальний прокат і дистрибуцію. На цьому етапі всі мої думки і сили зосереджені саме на цьому проєкті. А в майбутньому, після війни, я дуже хочу знімати художні фільми.
Хочеш не просто знімати, а створювати нове українське кіно і втілювати власні історії на екрані?
