Антон Штука: “Моя місія – знімати історії, які розкриватимуть Україну для світу”

Випускник режисерської програми Антон Штука – про те, як його фільм став претендентом на відбір на “Оскар”, про свій шлях у режисурі та про сміливість і терпіння в кіно на початку роботи.

Антоне, розкажіть, будь ласка, як ви прийшли в кіно: коли зрозуміли, що режисура — це ваш шлях?

Це було поступово. Все починалося з захоплення музикою. Далі так сталося, що я спробував монтаж відео, там був по суті і звук, і музика, ще й відео. Мене це захопило – як можна поєднувати певні картинки і створювати з цього історію. Два кадри, поєднані між собою, можуть нести третій сенс. Тоді я ще не знав всіх основ драматургії, візуального сторітелінгу. Мені це просто дуже сподобалося. В якийсь момент я зрозумів, що знімати свій матеріал – це мати більше можливостей на монтажі, на постпродакшені. Насправді в моєму портфоліо багато дуже різних проектів різних форм. Починав я з короткої форми, з соціальних роликів, музичних кліпів, потім була комерційна реклама. І далі поступово це переходило в довгий формат, документальний. І вже тоді я це відчув – що мені недостатньо розповісти історію за три хвилини. Приблизно це сталося з початком повномасштабного вторгнення, я почав інтуїтивно фіксувати різні історії, події.

Ваш фільм «Обережно, життя триває!» було подано на розгляд Українського Оскарівського комітету. Що для вас означала ця новина і які емоції ви переживаєте зараз?

Для мене це було важливо, що саме цей фільм, саме ця історія опинилася серед восьми історій, які претендували на подачу Оскарівським комітетом. Тому що потенційно була можливість, що нашу історію побачать люди з усього по всьому світу – історію людей з Ізюму, з Харківщини. Для мене це було важливо, я відчуваю відповідальність перед героями своїх фільмів. І від себе намагаюся робити все, щоб ці історії почули якомога більше людей, в тому числі за кордоном. Чим більше ми будемо там це показувати, тим краще. І цю місію я не закінчую, а продовжую – на осінь уже є ідея, над якою ми працюємо. Зробити певний ряд спецпроказів у столицях Європи, з обговореннями, аукціонами і деякими мистецькими проявами Гамлета. Тож наша місія живе і поза відбором на премію “Оскар”.

Як народилася ідея цього фільму? Чи є в ньому особиста історія або спостереження, які стали поштовхом до створення сюжету?

Вперше я потрапив на Харківщину восени 2022 року, коли частина області була звільнена після окупації. Я допомагав своїх колезі з Нью-Йорка знімати її проєкт. Ми побачили дуже багато драматичних і жахливих явищ, уламків життя, які залишилися після піврічного існування жителів Ізюму впритул до смерті. Це мене тоді дуже вразило. І мені дуже хотілося допомогти цим людям якось ще, крім їжі, одягу. Потім я зустріч Гамлета, відомого харківського художника. Він створював малюнки у прифронтових та деокупованих містах Харківщини. Я запропонував йому це відзняти – і він погодився.

Які найбільші виклики вам довелося подолати під час роботи над стрічкою — як творчі, так і виробничі?

Чесно кажучи, все було з одного важко, з іншого – все склалося так, як мало склалося. Напевно, як і в кожному проєкті є багато речей, які ти не очікуєш. Кожного дня відбувалося щось не за планом, бо це документальне кіно – ти собі плануєш, але багато чого відбувається по-іншому, ти просто підлаштовуєшся. Це завжди малювання картини в прямому ефірі, коли в тебе немає шансу на помилку. Бо будь-яка зміна вже впливає на сюжет, на те, як виглядатиме сцена, кадр чи герой. Загалом усе склалося так, як я собі в дуже загальних рисах уявляв на початку. Але дуже багато деталей отримали свою форму саме через неочікувані зміни.

Ви є випускником Української Кіношколи. Як ви згадуєте час навчання? Які найцінніші знання та досвід здобули саме там?

Коли я прийшов у Кіношколу, я мав дуже багато знань і вже довгий час працював на постпродакшені. Я монтував, надавав історіям форми. Тому в мене було з одного боку багато досвіду за монтажним столом, але не було досвіду саме на етапі зйомки, планування. Були лише теоретичні знання. Кіношкола надала мені можливість поєднати ті знання, які в мене були, у певний пайплайн, лінійну інструкцію з виробництва відеоісторій. А ними може бути фільм, реклама, кліп. Це було основне. І також Кіношкола дала мені можливість знайти однодумців, людей, із якими я досі періодично працюю, спілкуюся, ціную. Наприклад, із оператором Іваном Фоміченком, із яким ми знімали дипломну роботу, а вже після Кіношколи зробили певну кількість робіт.

Чи можете пригадати конкретний момент або викладача в Кіношколі, який вплинув на ваше професійне становлення?

Було дуже цікаво з Тарасом Ткаченком, саме з точки зору режисури. Та взагалі з усіма було цікаво. Олег Туранський був моїм куратором, я вдячний йому за прийняття мене таким, який я є. Мій формат – не зовсім той, який близький саме Олегу, але разом з тим він це сприймав легко і без засудження. Насправді було цікаво, виділити когось особливо не можу.

Наскільки навчання в Кіношколі допомогло вам зробити перші кроки в індустрії та знайти власний голос як режисера?

Перші кроки – це справді одна з найважливіших речей, які мені дала Українська Кіношкола, крім об’єднання мого досвіду в єдину систему. Саме однодумці, ком’юніті, спільнота – це те, що тут точно можна здобути.

Українське кіно зараз активно заявляє про себе у світі. Як ви бачите своє місце в цьому процесі та роль молодого покоління режисерів?

У молодого покоління зараз задачі набратися досвіду і заявити про себе, вибороти певне місце і повагу в ком’юніті, завоювати довіру. Частково вони є і в мене, але певний шлях мною вже пройдено, я можу думати вже про дещо інші речі. Хоча потрібно завжди підтримувати рівень своїх проєктів і рівень довіри до себе. Моя роль з початку повномасштабної війни була сформована дуже просто – я хочу доносити історії українські героїчні історії, історії цікавих людей, розкривати Україну для світу, для міжнародної аудиторії. Які це будуть історії – я не знаю. Зараз більше документального кіно, рано чи пізно я прийду до ігрового кіно. Зараз мені здаються актуальнішими реальні історії з реальними людьми в кадрі.

Над чим працюєте сьогодні? Чи можете поділитися планами на найближчі проєкти?

Зараз закінчую наступний документальний фільм, який теж виконує ті задачі, які я сам собі ставлю – розповідає про унікальні події та історії українців світу. У ньому йдеться про працівників та роботу великого індустріального об’єкта в Донецькій області – про електростанцію під час війни в безпосередній близькості до лінії бойового зіткнення. Це героїчні люди, які несуть світло. Ця історія дуже пов’язана з блекаутами, зі знищенням енергетики, розкаже, як люди працюють заради того, щоб у наших домівках було світло. Проєкт називається “Останній Прометей Донбасу”, прем’єра якого відбудеться вже цієї осені.

Що б ви порадили майбутнім студентам Української Кіношколи, які тільки мріють про режисуру і свій перший фільм?

Можливо, це банально, але я сказав би, що це важкий шлях. Який потребує багато сил, у якому буде багато сумнівів, багато роботи, від якої ти на початку не отримуєш жодного результату. Тобто потрібні сили, терпіння. Треба бути до цього готовим. Але варто йти в цьому напрямку, якщо ви не можете сюди не йти. Цей шлях складний психологічно, фінансово, морально, це певне розкриття себе, свого внутрішнього світу перед іншими людьми – знайомими і незнайомими. Для цього треба мати певну сміливість. Тому бажаю всім набиратися сил і терпіння, щоб все це подолати. І потім буде прекрасне відчуття певної місії, яку ви все ж таки знайшли і виконуєте.