Юлія Волюм: “Розвиток емоційного інтелекту — це найбільша цінність актора”
Юлія Волюм — акторка, випускниця акторської програми Української Кіношколи. Її історія — про сміливість почати все спочатку, довіритися випадку, ризикнути й опинитися в кадрі тоді, коли цього зовсім не планувала.
Після десятиліття в музиці, складних життєвих трансформацій Юлія прийшла до акторства — і з того моменту професія відкрилася їй зовсім по-іншому. В інтерв’ю вона розповідає про перший емоційний досвід на майданчику, про те, що надихає сьогодні, про унікальну атмосферу навчання в Українській Кіношколі та про ролі, які допомогли знайти свій голос у кінематографі.
Як почалася ваша акторська історія? Чому ви вирішили стати акторкою? Пам’ятаєте перший момент, коли зрозуміли, що сцена або камера — це “ваше”?
Це цікава історія. У мене вона почалася у 32 роки (посміхається). Я була після складного розлучення й фактично починала з нуля — без орієнтирів і розуміння, хто я і що робити зі своїм життям. Майже 10 років я була лідеркою музичного гурту — це був мій основний вид діяльності. А отже, мені була необхідна творча робота.
Я шукала, надсилала резюме, ходила на всі можливі співбесіди, проте ніяк не могла знайти те, що було б до душі. Як це часто трапляється в житті артиста, усе вирішив випадок: абсолютно несподівано я познайомилася з кастингдиректором каналу «Україна» Олександром Пилипенком і… ні, я не стала акторкою (сміється).
Я стала кастинг-менеджеркою — спершу соціального проєкту, а згодом — серіалу денного слоту. У нас була дуже крута творча співпраця з режисером цього проєкту Дмитром Андреяновим. Якось на читці чергової серії Діма глянув на мене й сказав: «Слухай, а може ти зіграєш цього персонажа?». Я знітилася і спершу відмовилася: ну яка з мене акторка? (посміхається) Проте команда так жваво підтримала Діму, що я погодилася й… опинилася в кадрі в ролі хитрої й підступної викрадачки витворів мистецтва. Діма досі жартома каже, що відкрив мене світові (сміється).
Хто або що вас надихає у професії? Є актори, режисери чи конкретні ролі, які стали для вас орієнтиром?
Коли я тільки прийшла в цю професію, як і більшість людей, я дуже її романтизувала, не усвідомлюючи, яка колосальна праця і скільки людей задіяні в усьому процесі. Звісно, в голові були шедеври світового кінематографу та оскароносні актори. Тоді для мене орієнтирами були голлівудські артисти.
Можливо, це звучить дивно, але я не захоплювалася грою акторок — мене надихали саме чоловіки. Дензел Вашингтон, Том Генкс, Вілл Сміт, Ентоні Гопкінс. Пізніше, вже навчаючись в Українській Кіношколі, я зрозуміла, що мене надихає можливість розповісти історію, поділитися досвідом. Це усвідомлення дало багато свободи: я припинила порівнювати себе й намагатися бути схожою в манері гри на когось.
Тепер мене надихає все, що може надихнути звичайну людину (посміхається): природа, музика, фільми, реальні історії людей, моя особиста історія і, звісно, мій син.
Якою була ваша перша зйомка або перший вихід на сцену? Які емоції запам’яталися?
Це було жахливо (сміється). Попри те, що до моменту моєї першої зйомки я вже не раз бувала на майданчику й знала всі процеси, бути за кадром і в кадрі — діаметрально різні речі (посміхається). Я була скута, хвилювалася, намагалася не забути текст і чітко відтворити послідовність рухів у кожному кадрі. Було багато форми й мало змісту.
Після зйомки я їхала додому, ридала й проклинала день, коли погодилася на авантюрну пропозицію Діми. Потім, коли перше розчарування від себе минуло (так, на жаль, першою в оцінці себе часто працює его), я знялася в декількох епізодичних ролях — і мені сподобалося. Я зрозуміла, що в цій професії зможу використати всі свої здібності — спів, хореографічну підготовку тощо.
Щодо першого виходу на сцену — це була дипломна режисерська робота студентки університету Карпенка-Карого та випускниці акторського курсу Кіношколи Анастасії Дем’яненко. Це була велика, головна драматично-комедійна роль. У мене були неймовірні партнери, і зовсім не було страшно (посміхається). До речі, саме після дипломного показу цієї вистави на сцені Театру на Михайлівській цей театр запросив мене до співпраці.
Як ви потрапили до Української Кіношколи? Що тоді стало вирішальним аргументом — атмосфера, викладачі, можливість зніматися ще під час навчання чи щось інше?
В якийсь момент початку мого «безосвітного» кар’єрного шляху в акторстві я усвідомила, що мені бракує знань. Так, на органіці можна зіграти багато нескладних ролей, проте щоб дійсно втілювати персонажа — потрібні техніки. Я замислилася в бік навчання і почала пошуки.
Як кастинг-менеджерка, я проводила сотні проб акторів з академічною освітою й акторів-аматорів. Я помітила, що актори, які приходили після навчання в Українській Кіношколі, дійсно мали глибину та навички. Іти вчитись п’ять років я не мала можливості, тому вибір упав саме на навчання в Кіношколі. Я загуглила, ознайомилася з інформацією, почитала про випускників і подала заявку на відбір.
Які знання чи можливості, які дала вам Українська Кіношкола, стали для вас ключовими?
Насправді методика викладання в Кіношколі — це абсолютно унікальна річ. Я не можу визначити, що саме стало ключовим, адже поєднання теорії, практичних занять і робіт у колаборації зі студентами інших курсів — це такий обсяг знань, який не вкладається в класичні рамки навчання.
Звісно, самоосвіта є ключем до розвитку в будь-якій професії, тож окрім навчання я відвідувала майстер-класи, читала літературу й намагалася максимально абсорбувати все, що отримувала за цей час.
Я дуже вдячна куратору курсу Максиму Геннадійовичу Михайличенку — саме він щоразу вселяв надію й доводив, що все можливо: головне — не опускати руки. Він надзвичайно тонкий і глибокий режисер, який не «ламає» природу, а підсвічує сильні сторони — ті, які ти навіть сам у собі не помічав.
Атмосфера навчання — це як велика родина, де всі підтримують, допомагають і вірять одне в одного. Найбільша цінність — це безліч обіймів, які я отримала за рік навчання (сміється). Я дуууже обіймальна.
Який проєкт або роль стали для вас найбільшим викликом? Як ви зазвичай працюєте над складними емоційними сценами?
Напевно, це була наша дипломна робота в Кіношколі. Ми ставили «Молитви тих, хто не молиться» Януша Корчака — пластично-ігрову виставу, де монологи поєднувались із танцювально-пластичними етюдами. Коли Максим розподіляв ролі, мені дісталася молитва старості…
На підготовчому етапі ми записували для Максима своєрідні самопроби, читаючи ці монологи. Я ридала, бо зовсім не розуміла, як мені, 33-річній жінці, зіграти людину, яка перебуває на межі смерті, прожила вагоме життя й тепер прощається зі світом. Я писала, шукала, уявляла. Але нічого не працювало. Це був майже відчай. Одного разу мені наснився цей монолог, і я в ньому… співала. Коли прокинулася — одразу написала про це Максиму. І він інтегрував ту пісню зі сну — “Feeling Good” Nina Simone — у мій монолог.
Все починалося з першого куплету, а наприкінці тексту я знову співала, а інші учасники вистави «опускали» переді мною завісу… Це було так сильно, що на фінальній репетиції мене мурашило весь час. Саме через спів на початку під час показу я змогла увійти в стан, і… це було неймовірно. Я нічого не грала — усе відбувалося органічно.
Зараз, готуючись до складної сцени, я не використовую відомі мені акторські техніки. Я йду від емпатії до персонажа, розуміння й виправдання його вчинків та причин емоційного стану — не лише в окремій сцені, а в усій історії. Моя психіка просто дозволяє стану бути — без насильства над нервовою системою.
Напевно, розвиток емоційного інтелекту — це найбільша цінність актора й людини загалом.
Як би ви описали себе як акторку? Які ролі вам найближчі — драматичні, комедійні, психологічні, експериментальні?
Коли я тільки починала, я вважала себе драма-квін (сміється). Попри те, що в житті я дуже весела людина, люблю та вмію жартувати, я була впевнена, що не комедійна акторка. Загалом, жанр комедії — надзвичайно складний. Плюс актор має певний типаж, а мій типаж — це сильна, незалежна, стервозна «наволоч». Одним словом — антагоніст. (Тільки Бог знає, скільки ролей такого плану я зіграла за свою акторську кар’єру).
Одного разу мені написав кастинг-директор і запропонував записати проби в новий ситком, який написав і мав знімати Артур Лерман. Ознайомившись із матеріалом — сценою та загальною історією — мені дуже сподобались діалоги й взаємодія між персонажами. Під час запису самопроб я буквально фонтанувала ідеями щодо втілення цього образу.
В результаті, після живих проб з Артуром, мене затвердили на мою першу лінійну роль у комедійному серіалі. Він додав до сцени деякі з моїх пропозицій, які я використала в самопробах. Це було неймовірно на всіх етапах: співпраця з режисером і колегами приносила максимум задоволення, сміху та справді продуктивної роботи на майданчику.
Відбувалось це напередодні повномасштабного вторгнення. На жаль, цьому сіткому так і не судилося побачити світ. Але я дуже вдячна долі й Артуру за цей досвід, адже, коли я переглянула пілотну серію за моєї участі, я сміялась до сліз і вперше зрозуміла, що можу грати комедію.
Які зміни ви помічаєте в українському кіно останніх років? Чи стало воно, на вашу думку, ближчим до глядача — і що ще потрібно, щоб воно розвивалось далі?
Українського кіно стало більше — і це вже великі зміни. Все інше — нюанси, які вирішуються досвідом і фінансуванням.
Фінансування — найбільша проблема нашого кіно. Неможливо знімати те, що знімає Голлівуд, за три копійки. Ми вже могли б, але не можемо. От такий парадокс.
Чи є у вас роль, яку ви мрієте зіграти? І якщо так — чому саме вона для вас важлива?
У дитинстві я мріяла бути приватним детективом. У домашній бібліотеці моєї мами було безліч детективів і кримінальних романів, і я від років десяти обожнювала їх читати. Одним із моїх улюблених авторів у цьому жанрі був James Hadley Chase. Я часто ходила вулицею в уявному плащі, капелюсі, з уявною «ксивою» і розслідувала складні, небезпечні, загадкові справи (посміхається). Сьогодні є бажання втілити цю дитячу мрію. Або зіграти слідчу. Ну, щось таке — мафіозно-чорно-біле.
Що б ви порадили акторам, які тільки починають свій шлях у цій професії? І тим, хто ще вагається, чи варто пробувати себе в акторстві?
Якщо ви вирішили, що акторство — ваш шлях, будь ласка, будьте готові: отримувати сотні відмов, перш ніж вас затвердять на ту саму доленосну роль, а після цього… знову проходити проби, надсилати заявки й місяцями чекати на заповітне «так»; працювати паралельно в іншій професії, просто щоб виживати; постійно працювати над підвищенням своєї цінності як артиста (додаткові навички — знання іноземних мов, уміння їздити верхи чи водити «механіку» тощо — завжди плюсик в акторську карму); підтримувати свій «акторський м’яз» навіть якщо зйомок немає (як тренування в залі — мусиш постійно бути у формі); працювати зі своїм его (бажано з психотерапевтом), інакше просто не витримаєте конкуренції; зніматись у складних умовах (поширена практика — зиму знімати влітку, а літо взимку).
Нещодавно ми знімали на даху, і команда переживала, що буде холодно, тож я була в термобілизні, а зверху — чорний костюм. Та ранок виявився сонячним, дах нагрівся, я нагрілася, хотіла пити, проте коли ти в процесі, у кадрі — інколи забуваєш, що щось там хотів (посміхається). У результаті я трохи налякала команду. Все обійшлося, але терпіти складні умови задля гарного кадру — це часта практика в кінематографі.
Але найголовніше — зрозумійте, навіщо вам це. І коли отримаєте чітку відповідь на це питання — сміливо йдіть до своєї мети/мрії. Адже дорогу долає той, хто рухається, — і немає таких перешкод, що зупинять того, хто вірить.
