Данило Завгородній: від інтуїтивних зйомок до усвідомленої режисури
Як формується режисерське мислення — і що відбувається між першим досвідом зйомок та входженням у професійну індустрію? У цьому інтерв’ю Данило Завгородній, режисер, випускник Української Кіношколи, говорить про свій шлях до кіно, роботу на майданчиках, документування війни та ключові інструменти, які він здобув під час навчання.
Данило, яким був ваш шлях до режисури до вступу в Українську Кіношколу? Це була усвідомлена мета?
2001 рік, в невеликому містечку на Житомирщині двоє братів 11 і 13 років. Молодший тільки повернувся зі школи, а старший тим часом дістав батьківську камеру і ганяє з нею по квартирі, знімає всяке. Батьки ще на роботі. Старший каже: “А давай ти, типу, коп, і тебе по телефону викликає шеф на чергове завдання”. І так ми зняли з братом свій перший бойовик. Знімали один одного, сюжет – повна маячня: в кінці герой розміновує бомбу. Замість бомби – Sega Mega Drive 2 16 bit серед купи картриджів в коробці. Але! Ми і монтували на відіку, і озвучували, на сінтезаторі музику робили. За декілька років назнімали декілька бойовиків та фільм жахів, декілька стоп-моушн мультиків з іграшковими машинками і чувачками. Це по факту був повноцінний продакшн з двох людей. (Дякувати Гейтсу, інтернету в нас не було, тож розважались, як могли).
Чомусь я тоді не розгледів в собі майбутнього кінематографіста, а от брат після школи пішов на акторське, я ж – у педагогічний. Далі працював в журналістиці – теж, по суті, історії розповідав, але то не то.
А як у вашому житті з’явилося професійне кіно?
В 2019 році з дружиною прийняли рішення перебратись у столицю, де хотів реалізувати себе як музикант. Гроші заробляв на Ютубі оператором, знімав скетчі. Я – за камерою, ставлю світло, розкадровую на ходу, а головне – кажу акторам, що робити. Як виявилось потім, це називається “постановка” і безпосередньо режисерська робота. Я над тим якось не замислювався, просто виконував роботу. Знімали відео-мільйонники, але мене гнітило відчуття беззмістовності.
Із початком повномасштабки я почав монтувати агітацію – доносити щось важливе. І в 2023 відправився оператором у складі Культурних Сил України на деокупований Південь та Схід.
Що згадуєте про ті подорожі?
Доля звела з неймовірними людьми-митцями: художники, музиканти, артисти, режисери, таланти серед місцевих. В них я побачив людей, які готові ризикнути, аби підтримати творчістю тих, в кого війна забрала більше, ніж можна уявити.
Це період подорожей між відносно спокійним Києвом та понівечиними селами ближче до фронту. Постійно, як дістаю привезені з поїздок сувеніри, артефакти війни чи подарунки місцевих, відчуваю себе Більбо Бегінсом з “Володаря перснів”, який згадує свої небезпечні пригоди.
Фіксував камерою все, а головне – долі та історії людей там. Ці зйомки мали вилитись в документальний фільм, який монтували разом із Семеном Горовим. Далі він покликав мене монтувати з ним кліпи. Багато чого від нього дізнався по режисурі під час спільної роботи, побував на майданчиках, тоді й почало щось “йокати”, типу, “я теж так хочу”. Головне – перетворювати ідеї на щось цілком матеріальне, що можна побачити, почути. Це для мене алхімія творчості: матеріалізація уяви.
Влітку 2024, зрозумівши, що кіно – це трохи глибше, ніж просто послідовність картинок, вирішив поступати до Української Кіношколи. Тим паче, мама прямо наполягла повірити в себе. І, в принципі, сім’я підтримала, а далеко не кожного в 35 років “відпустять” в школу знову )).
Що стало вирішальним у виборі саме Української Кіношколи для навчання? Яких знань або відповідей ви тоді найбільше шукали?
Українську Кіношколу вибрав через інфраструктуру всередині. Я – режисер, а щоби зняти кіно, що мені треба? Актори – є, дворічний курс, оператори – є, шикарна майстерня Сергія Крутька, сценаристи – є, Ярослав Войцешек (тоді я ще не знав детально, хто це, але знав, що цей дядько потужний, пише касові речі), звукорежисери – є, ще й під кураторством Сергія Степанського, та й навіть продюсерський курс. Тобто, серед студентів представлені всі базові департаменти і є доступ до локацій Film UA.
Окремо сподобалось, що в Кіношколу був відбір. Я розумію, що це не університет, але сам факт, що беруть не всіх, наголошував на тому, що це не чергові “курси для айтішніків, що вигорають”, а викладачі тут намагаються виростити кіношників.
На вступі – синопсис, фотофільм і наостанок – співбесіда з куратором. Тут я і познайомився з Тарасом Ткаченком, куратором режисерської програми. Говорили недовго, але я врешті решт почув заповітне: “Ви ж розумієте, що моя задача буде вам повністю поламати мозок?”. А я саме за зміною ходу мислення і йшов на навчання.
Який момент або проєкт під час навчання став для вас переломним? Коли ви вперше відчули себе не студентом, а режисером?
Я від початку мав деяку перевагу перед багатьма одногрупниками. По-перше, операторський досвід, включно з короткими метрами. Я мав уявлення, як функціонує майданчик, як монтується відео, як розкадрувати… Але ж, повторюсь, кіно, попри всю конкретику кадру – це не чорне і біле, воно живе десь в напівтонах, твориться в голові глядача, і задача режисера, певною мірою, – маніпулювати глядачем, його увагою та емоціями. Для мене найприємнішим стало, коли написана мною командна практична “Остання крапля спалахне” спрацювала так, як і було задумано. Під час показу я чув сміх саме там, де я поставив жарт, напругу залу, де вона і мала бути, і полегшення там, де герой зробив свій фінальний вчинок. Думка: “Все так, як я і задумав”, – мабуть, от це і є приклад вдалої режисури. Хоча, звісно, та робота далека від ідеалу, але мені дуже подобається.
Наскільки навчання в Кіношколі вплинуло на ваше режисерське мислення — мову, роботу з актором, драматургію? Чи можете назвати конкретні інструменти або підходи, які використовуєте й досі?
Як і обіцяв пан Ткаченко, мозок був успішно поламаний. Змінилось все. В нас був курс щасливчиків, навчали двоє Тарасів – Ткаченко і Дронь зі своїм коронним: “В кіно нічого не є тим, чим здається, але не є нічим іншим”.
От, розумій, як хочеш. Але думку цю нам врешті вбили в голову. Зараз важко навіть сісти писати, поки не усвідомиш формулу замислу своєї майбутньої історії. Бо в кіно, як виявляється, не може відбутись що завгодно: все з чогось виникає і кудись веде, аби герой щось прожив. Тарас Ткаченко це називає “феномен життя людського духу”. І вже ліпити рандомні цікаві події одна за одною рука не піднімається.
Словом, багато чого стало зрозумілим, але не скажу, що від того легше 😉
Основний інструмент, який забрав із собою – вміння в роботі з актором говорити дієсловами, “без прикметників”. А ще одкровенням для мене став монтаж художнього кіно. І ніби ж вмів монтувати до того, заробляв цим, а тут – як заново народився… І тепер навіть в безглуздих тіктоках шукаю: “Про що мій герой?” Перелік інсайтів нескінченний, і це лише за рік навчання!
Кіношкола часто говорить про спільноту. Наскільки важливими для вас стали зв’язки, сформовані під час навчання – з однокурсниками, продюсерами, операторами?
Групи дуже різношерстні, але переважно всі молоді й відкриті до колаб. Знаю, що один з одногрупників зібрав у Кіношколі цілу бригаду і вони дуже продуктивно знімають кліпи. Вони реально йдуть до успіху. Я ж не женусь за трудовим навантаженням і не маю на меті заробити всі гроші світу. Кіношкола дає доступ до широченної бази контактів людей, які так само прагнуть творити кіно – це переоцінити неможливо. Я знайшов друзів, з якими разом знімали дипломи, відчув що таке самовіддача, відданість проекту та слову. Це вселяє віру в майбутнє українського кіно.
Після завершення навчання що було найскладнішим кроком у професійному входженні в індустрію? Чи допомогла Кіношкола підготувати до цієї реальності?
Наразі не скажу, що я – по вуха в професії. Після закінчення Кіношколи влітку 30 змін монтував на плейбеку восьмисерійку про Івана Виговського від каналу “2+2” (це з великих проектів). І це – класна ідея, як на мене: популяризувати саме наших історичних персонажів, формулювати культурний код. Для кінематографіста усвідомити себе, як митця, як культурну одиницю. Тому часто дозволяю собі відмовлятись від робіт, які суперечать світогляду. Якось пропонували монтаж російською мовою на Казахстан, мене аж перекрутило зсередини, коли уявив себе за монтажкою цього контенту. Навчання, безумовно, надало більшої впевненості у власній фаховості та переконання, що без роботи не лишишся. Життя покаже.
Розкажіть про те, чим займаєтесь зараз? Над чим працюєте? Які реалізовані роботи є для вас найціннішими і чому?
Я вирішив піти на другий рік навчання. Для нас зробили другий рік – здається, це вперше в Кіношколі. І я дуже задоволений. На волонтерський ініціативі продовжую підтримувати контакт з КСУ, вписуючись у проекти, які, сподіваюсь, вдасться реалізувати – це потужна організація. Влаштувався в громадську організацію, намагаюсь надихнути їх зняти документальне кіно. Тобто, Українська Кіношкола змінила хід мислення – постійно шукаєш, де би його проявити.
Окрім поточних задач, поступово завершую сценарій короткого метру, історія якого базується на побаченому в поїздках на деокуповані території. Має вийти душевно.
У вашому портфоліо є проєкт «Відчуй» – розкажіть про нього детальніше.
Це поетичний проект за підтримки Українського Культурного Фонду, мета якого – дати можливість людям з обмеженням слуху познайомитись із сучасною українською поезією. Мене запросила, як режисера продюсерка гурту “Фіолет” Катя Мартинюк. Для мене це була безпрецедентна можливість попрацювати з Андрієм Ісаєнком, Григорієм Баклановим, Антоніною Хижняк, Олександром Хоменком з МУРу, Анастасією Пустовіт, Олександром Бондарем, Альбіною Перервою. Мені тоді це здалось таким крутим і хотілось іще. Захотілось говорити з акторами на їх рівні, бо зарядженість реалізувати щось змістовне і повноцінне в умовах обмежених ресурсів в мені є – я ж з провінції. Відзняли десять віршів Сергія Колоса, які дублювались жестовою мовою. Як режисер, я шукав рішення, щоби надати віршам образності в мінімалістичних умовах циклорам. Десь вигадав погратись зі світлом, десь – розкласти вірш на діалог, десь – зробити невеличку постановку, десь – розкадрувати. Дуже вдячний, що довірили мені такий проект. Вважаю, це була плідна співпраця, дуже б хотілося повторити.
Як змінилося ваше розуміння ролі режисера з часів навчання і до сьогодні? Що з того, чому вчили, виявилося найціннішим на практиці?
Вказівка. Основний інструмент режисера – це вказівка. Якщо ти зможеш правильно сформулювати актору його задачу, вважай, що кіно відбудеться. І кадри вибудуються правильно, якщо знаєш, що з персонажем відбувається. Ну, і теза, що “гарна гра актора – це його заслуга, а погана – це факап режисера” – це правда. За все несе відповідальність саме режисер.
Що б ви порадили майбутнім студентам Української Кіношколи, які лише починають свій шлях у кіно? З яким внутрішнім запитом варто туди йти?
Відкласти власний досвід на другий план і слухати кураторів. Ніхто не хоче тут вам нашкодити, хоча режисура – це боляче і тяжко. Все ж переродження не буває безболісним. Якщо ви переконані, що вже все знаєте і ідете щось комусь вперто доводити, то краще не вступайте – змарнуєте свій час і час одногрупників. А для тих, хто дійсно прийшов вчитись – хапайтесь за всі можливості, що дає Кіношкола. Відвідуйте інші курси, знайомтесь, давайте читати власні ідеї, користуйтесь правом на помилку. Українська Кіношкола – це місце, де помилка не є чимось, за що засудять, а навпаки – це шлях пізнання. Помиляйтесь на перших практичних, помиляйтесь при обговоренні власних і чужих ідей, не скупіться висловлювати думку, і тоді до диплому у вас буде шанс зняти фестивальний короткий метр.
Хочеш не просто знімати, а створювати нове українське кіно і втілювати власні історії на екрані?
