Дмитро Павко: “У роботі в кіноіндустрії важливо дозволити собі робити якомога більше помилок. Це частина шляху”

Відомий український актор, зірка серіалу “Прикордонники” та фільму “Потяг у 31 грудня”, випускник акторської програми Української Кіношколи Дмитро Павко – про те, як багато років йшов до своєї мети, як отримував бажані ролі і про найголовніші речі у професії актора.

Дмитре, стати актором – це була ваша мрія дитинства?

Я не виріс у сім’ї акторів чи режисерів, у школі не ходив на різні гуртки, не виступав на сцені, не декламував круто вірші. Здається, не займався нічим, що спонукало б до творення творчої особистості. В цілому, я не виділявся нічим таким, через що мої батьки та родичі на черговому сімейному застіллі говорили б: “Ну артист росте!”. Але я завжди хотів бути актором, просто боявся собі в цьому зізнатися. Жив у такому оточенні, де навіть задуматись про таке було смішно. Проте одного дня я втомився жити за чужим сценарієм і вперше в житті прийняв самостійне рішення. Сказав батькам, що їду в Київ, хоча й не одразу сказав, для чого. Це була дуже складна розмова, але я знав, що саме в Києві я знайду потрібних людей, які приведуть мене до мого призначення.

Як вас зустрів Київ?

Тут я одразу почав шукати можливість заробити і паралельно дізнавався, де можна отримати акторську освіту. Правда, Київ виявився для мене дуже важким містом. Психологічно я не був до цього готовий. Окрім того, було важко знайти роботу, адже більшість роботодавців на той момент вимагали знання російської мови (крім української), а я все життя прожив на Львівщині і не вмів розмовляти російською. Для них це було дивним. Все ж, набивши трохи “гуль на лобі”, я перепробував декілька коротких курсів, щоб познайомитися з акторством. Згодом знявся в декількох рекламах і в першому епізоді в серіалі “Сліпа” – це взагалі база, багато акторів із цього починають і знають, що це таке. 

Як у вашому житті з’явилась Українська Кіношкола?

Я вступив сюди після невеличкого досвіду зйомок. Розповів про зйомки батькам, вони були в шоці. А потім побачили мене по телевізору, я з ними поговорив, розповів про свій план. Думав, що вони будуть проти, але вони мене підтримали, сказали, що готові допомогти. Ми вдарили по рукам. Я подав заявку в Українську Кіношколу, пройшов тут усі етапи відбору та співбесід і був прийнятий. Без перебільшення, це був найкращий відрізок мого життя! Тепер я мрію масштабуватися і одного дня вийти на міжнародний рівень.

Що дала вам Українська Кіношкола?

Вона стала для мене місцем створення магії! Я почувався Гаррі Поттером, який щойно прибув у  Гоґвортс). Це місце, де всі мають єдину ціль – творити кіно. Тут розмовляють про кіно. Дивляться кіно. Вчаться кіно. Я відкрив для себе неймовірних викладачів, які просто перевертали мою свідомість в уявленнях про ті чи інші речі. Знайшов чудових людей, із якими досі дружу. Отримав неймовірно сильну акторську базу – навіть більше, ніж у деяких топових внз, адже тут була змога працювати на камеру і з діючими режисерами, а це надважливо для конкурентноспроможності.

Нещодавно на екрани вийшов серіал “Прикордонники”, де ви зіграли одну з головних ролей. Як ви отримали цю роль? 

Пам’ятаю, що був у селі, коли отримав ці проби. Попросив молодшого брата допомогти записати. І це були, як на мене, одні з найжахливіших проб, які я коли-небудь писав). Але зробити краще не дозволяли умови. Відіслав проби без надії на успіх. Проте кастинг-директорка все ж побачила в мені щось, тож попросила їх перезаписати (це була прекрасна Олена Прилипко, за що я їй досі дуже вдячний). Я вирішив, що це знак, і взяв квиток до Києва, домовився з колегами по цеху і записав набагато кращі проби. Пройшов відбір, потім було декілька етапів живих проб із режисером протягом місяця. І через тиждень після останніх проб мені написали привітання з затвердженням. Я був у дикій ейфорії! Роль Андрія дуже крута, у цього персонажа велика переміна протягом усієї історії, а ще – кардинально інша зовнішність, ніж моя у життя, тож це дозволило поекспериментувати у зовсім іншому типажі.

Як вам працювалось на знімальному майданчику? Що було найцікавішим, а що – найважчим? 

Чудово. Думаю, я просто знайшов свого режисера – Олексія Єсакова. У нас із ним були метчі майже у всьому – у баченні персонажа, історії, якихось конкретних сцен… Він багато чому навчив мене під час роботи. Найважчим для мене було адаптуватися під цей режим щоденних об’ємів зйомок, тримати сон і харчування в нормі. Я не був до цього готовий, тому в якийсь момент почав сипатись фізично. Засинав не те що між сценами, а навіть між кадрами. Сильно схуд. Проте цей цінний досвід я засвоїв, і в майбутньому це допомогло мені зовсім по-іншому підходити до підготовки до зйомок. А найцікавішим було працювати з такою командою, з такими людьми. Весь цей проєкт – одне велике дослідження та нереальна практика, з якою ти виростаєш дуже сильно.

Ще одна ваша велика роль – у стрічці “Потяг у 31 грудня”, яка нещодавно вийшла в прокат. 

Це, звісно, смішний факт, але коли я отримав проби на роль Олега у цьому фільмі – я теж був у селі). І теж записав ці проби жахливо, без партнерів. Проте творці фільму вже знали мене за “Прикордонниками”. І їм сподобалась наша “хімія” з Анастасією Іванюк, тому вони вирішили спробувати нас у ще одній історії разом. Що цікаво, мій персонаж тут теж переживає сильну зміну протягом історії, вони з Андрієм із “Прикордонників” зовсім різні, але приходять до дуже схожої цілі. Дуже вдячний за цей досвід, за можливість попрацювати і споглядати, як працює зірковий склад команди.

Ви вже відчуваєте популярність?

Я відчуваю впізнаваність, багато людей пишуть мені з подякою за пророблену роботу. А ще з моїми персонажами роблять “едіти”, я це обожнюю і сильно мріяв про таке колись. Це та премія, яку хочуть отримати всі актори. І вона безцінна. Це надихає розігнатись більше, ризикувати більше, ступати туди, куди ніколи б не наважився раніше. 

Що для вас найголовніше у професії актора?

Залишити післясмак. Посіяти для глядача зерно роздумів. Створити бажання змінити щось у собі і навколо. У кожного з нас таке бувало: коли ми виходили з кінотеатру після якогось нереального фільму чи мультфільму – і в нас щось змінювалось, ніби ДНК особистості має тепер новий набір. Моя особистість на 50% побудована на кіно, воно мене виховало. Якщо мої персонажі та їхні історії зможуть надихнути, чомусь навчити або ж показати приклад, як робити не треба – то я буду вважати себе чудовим розповідачем.

Які поради ви можете дати тим, хто хоче працювати в кіно, але поки що не може наважитись на це?

Наважитись не складно. Складно пробачити собі, проживши не своє життя. Я прожив так 20 років. Найголовніший скіл, щоби у кіноіндустрії у вас все вийшло — дозволити собі робити якомога більше помилок. Я «магістр із червоною відзнакою» за кількістю зроблених помилок, але я дозволив собі це, бо це частина шляху. Тому я зараз там, де я є – і ви дозвольте собі це. А решта – за улюбленою Українською Кіношколою, вона вам розкаже і покаже що до чого, я вас запевняю.