Христина Візір: “Найцінніше у професії сценариста для мене – писати те, що мені подобається”
У цьому інтерв’ю Христина розповідає про свій старт, перші невдалі тексти, силу наставництва та виклики професії.
Христина Візір — сценаристка, яка прийшла в кіно не з раціонального рішення, а з внутрішнього поклику, який довго намагалася ігнорувати. Вона виросла в творчій родині, обіцяла собі ніколи не жити з творчості, працювала викладачкою англійської у Китаї, а потім різко змінила траєкторію – і повернулася до історій. Саме в Українській Кіношколі Христина вперше відчула, що сценаристика може бути не мрією, а професією, а кіно – не абстракцією, а живим космосом, у який хочеться занурюватися знов і знов.
Христино, з чого почався ваш шлях у сценаристиці? Чи був якийсь конкретний момент або проєкт, після якого ви зрозуміли, що хочете створювати історії професійно?
Я не з такої родини як усі, я з творчої. І більшу частину мого дитинства – бідної. Тому років у 10 я собі поклялася, що ніколи в житті не житиму з творчості. І взагалі – ніколи в житті творчістю займатися не буду. Тому у мене було декілька періодів в житті, коли я “загравалася” у творчість, а потім різко від неї відмовлялася. Спершу від малювання, потім від написання віршів, потім від написанні прози… а потім від написання сценаріїв. Пу-пу-пу… подумали ви: “Що це за інтерв’ю зі сценаристом, який не пише?!” Тож поясню. Свій перший сценарій я написала у 9 класі, на курсах сценарної майстерності для школярів. Мене це захопило і довго не відпускало. Але у мене була голова на плечах. Тому у випускному класі я вирішила від сценарки відмовитися щоб присвятити себе “стабільній”, “адекватній”, “професії, що прогодує” – тобто викладанню англійської…
Однак відчуття того що я зійшла зі шляху мене не залишало. Тому після викладання англійської у Китаї я повернулася до Києва і вирішила, що життя занадто коротке, щоб не спробувати стати сценаристом. Думаю так все і почалося. Я прийшла до Кіношколи, побачила, що кіно – це космос, і перемогла (!) свої внутрішні комплекси щодо того що гарно писати можуть лише…американці. Ну і іноді британці. Ну і трошки французи. Ну і скандинави, куди ж без них.
Чому ви обрали саме Українську Кіношколу для навчання? Що стало ключовим фактором — програма, куратори, спільнота?
Ключовим став Ярослав Войцешек, куратор сценарного курсу, і його незабутні шкіряні сандалі. Я прийшла на день відкритих дверей у Кіношколі, де Ярослав розповідав про своє життя у кіно, про те, як починав, і взагалі купу цікавого, але мене постійно відволікали його страшні шкіряні сандалі. Я сиділа і думала: “Та ну нє, маестро кіно не може мати такої взуванки”. Тому я почала думати про те як тихо злиняти з зали… Єдине що – я вирішила наостанок поставити декілька важливих питань. Тому після виступу Ярослава я разом з іншими глядачами підійшла до нього поспілкуватися. І заслухалася! Навіть забула про сандалі, настільки класно і натхненно він розповідав про українське кіно, про все що з ним так (і не так). Та і загалом про те що таке сценарист, з чим його їдять, і взагалі – нашо це все. Отак я і прийшла до Української Кіношколи.
Але якщо серйозно, то масштаб особистості Ярослава не зрозуміти поки не поспілкуєшся, не попрацюєш з ним. Він, відгуки про школу, сама атмосфера у яку ти поринаєш, коли приходиш на студію Film.ua – це окремий, чарівний світ, з якого не хочеться йти.
Як навчання на сценарній програмі вплинуло на ваш стиль та підхід до написання? Які навички чи інсайти стали для вас визначальними?
Приблизно раз на рік я відкриваю свій роман, який написала до сценарки, і намагаюся його “воскресити”, тобто прибрати все зайве так щоб від 300 сторінок залишилося хоч… 10. Але через відсутність сюжету і логіки я провалюю свою місію і закриваю текст до наступного року. Для мене цей ритуал – ідеальний приклад того що змінилося у моєму письмі. Після навчання у школі у тому, що я пишу, несподівано для мене… з’явилася логіка! А ще з події випливає інша подія. А ще на шляху до того що герой хоче з’являються перешкоди. І він бере і знаходить незвичний спосіб ці перешкоди перемогти. Більше того герої – діють, а не ниють у пастці екзистенційної кризи, конфлікту між бажаним і можливим, або ж коли закінчилася матча на банановому.
Я не кажу що за цей час мені вдалося перемогти усіх своїх лінгвістичних демонів. Однак, тепер я хоча б розумію, що у моєму (і не тільки моєму) тексті не працює, як це можна полагодити, а також коли не варто лагодити, а краще спалити, забути і видалити – так ніби нічого й не писав тупого.
Чи пам’ятаєте перший сценарій, який створили? Як ви сьогодні дивитесь на ту роботу і що б порадили тодішній собі?
Ні, не пам’ятаю, чесно. Мені навіть самій цікаво, що ж було в тому сценарії. Але я пам’ятаю перші роботи, які приносила на заняття у Кіношколі. Пам’ятаю якими оригінальними вони мені здавалися, і як згодом мені (перед собою) було соромно за те, що я писала на початку. Навіть не знаю, що я б собі тоді порадила. Думаю, якби я могла повернутися в минуле і поспілкуватися з собою, я б просто мовчки на себе дивилася. Дивилася і мовчала. Адже на початку, думаю майже кожному, потрібна підтримка і твереза, однак обережна, оцінка того, що ти пишеш. Або, якщо нічого хорошого або ж нейтрального сказати не виходить, мовчання – це теж свого роду підтримка.
У яких проєктах ви вже працювали і працюєте зараз? Які з них стали для вас найбільш професійно чи емоційно важливими?
До війни працювала на серіалі “Моя улюблена Страшко”, над своїми проєктами, на проєктах інших людей. Загалом було дуже багато історій, які по факту “народилися”, “написалися”, навіть “оплатилися”, однак так ніколи по-справжньому не з’явилися на світ. Всі вони пішли на той світ в один день, прям як справжні закохані, – 24 лютого 2022 року. З початком повномасштабного вторгнення я працювала на документальних проектах, і на проектах 1+1, а з минулого року працюю сценаристом на “Сніданку з 1+1”.
Чесно, кожен проект для мене мав свою емоційну цінність. Були проекти, де я вперше абсолютно всі доки, спілкування, навіть рісьорч робила англійською. Навіть зловила пару флешбеків з викладацького минулого. Були проекти, у які я вірила до останнього, але час яких просто не прийшов. А були і розчарування. Іноді хочеться сказати, що той чи інший крок на цьому шляху був найважливішим, однак це ж не правда. Все важливе – всі важливі. І це важливо.
Які виклики найчастіше постають перед сучасною українською сценаристкою? Як ви із ними справляєтесь?
Якби був серіал про 4-ох сучасних українських сценаристок, то одна б не мала грошей, але дуже любила класне взуття і писати про своє життя, інша б працювала так багато, що не мала б часу на життя, а потім стала лесбійкою, третя мала б все що хотіла – чоловіка, дітей і собаку – і просто все життя б працювала на “Супермамі”. Ну а четвертою б була я: спала б з усім, що рухається і просто писала все, що хочеться. Якщо чесно, то виклики у сценарному житті абсолютно такі ж як і у “звичайному”. Війна. Особисте життя. Гроші. Баланс. Баланс між війною і особистим життям. Між особистим життям і бажанням заробити. Між усіма комбінаціями грошей, війни і особистого життя.
Що для вас найцінніше у професії сценариста? Моменти створення, занурення в історію, робота з командою чи щось інше?
Для мене це здатність писати те, що мені подобається. Те що мені цікаво. Зрозуміла, що не завжди виходить так, що тема, над якою працюєш, співзвучна інтересам, але у будь-якій темі, сюжеті, персонажі можна знайти щось своє, цікаве, людське. Трошки рісьорчу, фантазії і світ перед тобою розгортається. Загалом право творити – це привілей. Адже для того, щоб творити, треба щось їсти, на щось цю їжу купувати, платити комуналку і робити купу речей, яка ніякого відношення до творчості не має. Тож для мене у професії сценариста найціннішим є те, що той спосіб життя, яким я зараз живу, дає мені ще й привілей писати. Писати і отримувати за це гроші.
Яку пораду ви дали б тим, хто хоче стати сценаристом? Що їм варто знати перед тим, як зануритися у професію?
Пам’ятаю, перед навчанням в Українській Кіношколі я слухала багато подкастів зі сценарної майстерності і там прям були годинні випуски про все, що треба знати сценаристу-початківцю, або ж просто людині, яка думає про таку долю. І якщо чесно, у мене нічого не спрацювало. Працювати на колишній роботі щоб мати “фінансовий фундамент” і паралельно вчитися сценарці – не спрацювало. Навчання з’їдає весь час. Вірити у свій талант і працювати просто заради ідеї, що одного дня “доленосний проект” таки прийде – не спрацювало. Можливо, “той самий” у мене ще попереду. Але, думаю, одна порада у мене все ж є: насолоджуйтеся кожною хвилиною, годиною і днем в Українській Кіношколі, адже це спогади, які залишаться з вами на все життя. Маленьке життя, у яке вам ще не раз захочеться повернутися просто щоб відчути наскільки ж це кайфово, коли всі навколо живуть і горять тим же, чим і ви.
