Я майже 15 років працюю на телебаченні. Паралельно знімалася в кіно та грала в чудовому театрі «Почайна», який, на жаль, не пережив повномасштабне вторгнення. Усе моє життя було про зйомки, постійні відрядження світом. Я вела рубрику про подорожі і один-два рази на місяць літала в іншу країну. Це було те, що мені дуже подобалося в роботі. Я обожнювала знімати подорожі. Завдяки цьому я побувала в більше ніж 30 країнах. Всім завжди здавалося, що це так просто – знімати тревел. Але насправді це робота нон-стоп, в чужій, часто не дуже безпечній, країні. Також я мала величезні плани: мріяла (сміється) про Оскар, хороше кіно, реалізацію і на телебаченні, і в кіно, і в театрі. Дуже цього хотіла, працювала без вихідних та відпочинку.

Я завжди знала, ще з дитинства, чого хочу і ким хочу бути. Тому ще з 6 років грала в дитячому театрі, вела дитячі програми, була дуже активною, з великими мріями. Після закінчення школи, коли мені було 15 років, я переїхала до Києва і вступила в Інститут кіно і телебачення. І думала, що от-от, зараз, прямо завтра (сміється), мене помітить якийсь крутий режисер і життя зміниться. Насправді ж мені довелося працювати на 3-х роботах, щоб мати хоча б якусь стабільність і розвиток. Для мене завжди було і є важливо бути самостійною.

Я дуже добре пам’ятаю той період в житті, коли я прийняла це рішення. Я працювала на ТБ на двох проєктах одночасно, втрачала свідомість від перевтоми, і в такому режимі в мене просто не було часу займатися акторством, про яке я також завжди мріяла. Але й кіно тоді не дуже знімали в Україні. І коли нарешті настав час, коли я здобула досвід на телебаченні, мене почали цінувати як професіонала, тоді у мене з’явилося трохи вільного часу на кіно і театр. Але мене ніхто нікуди не брав.

Я пам’ятаю як телефонувала своєму майстру акторської майстерності з університету Василю Баші. Людина, яку обожнюю і якій все життя буду вдячна за все, що від дав і чого нас навчив. Я хотіла попросити в нього поради, дізнатися - як же мені потрапити в театр чи кіно. Це було ще років 8-10 тому. Він завжди був чесним, сказав мені правду, що це дуже складно і не тішив ілюзіями. Я дуже сильно плакала, не знала що робити.
Але оскільки я боєць і ніколи не здаюся, то почала шукати варіанти. Якщо мене не беруть, значить я щось не так роблю, треба вчитися, вдосконалюватися. Тому і пішла в Ukraine film school на Film UA. Це було дуже правильне рішення, яке змінило моє життя. Одразу після навчання в мене з’явилися зйомки. Звичайно, потрібен був досвід, тому я знімалась не в дуже якісних проєктах, та я про це не шкодую. Завжди мріяла про щось дійсно важливе, велике і правильне. Про велике кіно. Його так і не трапилося в моєму житті, на жаль.

Є роботи, якими я пишаюся. Це невелика, проте важлива для мене, роль у серіалі «І будуть люди». Мікроепізод, але я мріяла попрацювати з режисером Аркадієм Непиталюком. Це було для мене, наче знайомство зі Спілбергом. Також я знімалась в 3-му сезоні серіалу «Виклик», де грала рятувальницю-водолаза. Власне, в цьому проєкті я нарешті зіграла серйозну роль, ще й на майданчику працювала і як каскадер. Я професійно займаюся дайвінгом, тому всі сцени на воді і під водою виконувала самостійно. Це було складно, бо треба було думати не лише про роль, а ще й про власну безпеку. Але це дуже крутий досвід. І завдяки цьому проєкту я познайомилися з чудовими людьми, з якими досі підтримую зв’язок.

Мого колишнього життя немає. І я не впевнена, що воно колись стане таким, як раніше. З перших днів повномасштабного вторгнення моє життя - це коробки, збори коштів, посилки, гуманітарка, машини медицини. Безкінечно, 24/7. Я опікуюся кількома підрозділами постійно, плюс десятки запитів щодня від цивільних та військових. Ми з чоловіком удвох передали необхідне військовим на кілька мільйонів гривень. Це стало можливим завдяки донатам простих людей, і я щодня дякую за це кожному і низько вклоняюся.

Але все, що я робила – цього було замало, я так вважаю, тому я продовжувала шукати себе. Влітку минулого року почала навчатися на інструктора з тактичної медицини. Я стала частиною добровольчого підрозділу «Тактична медицина Північ», яким керує Влад Чумаченко – дуже особливий, харизматичний лідер, який зумів зібрати круту команду. Це фантастичні люди з різних сфер, які жертвують усім, заради навчання військових та порятунку життів. Ми навчили вже більше 12 тисяч військових. І це не просто важлива місія, а життєво необхідна! На полі болю після поранень з критичною кровотечею у бійців може бути лише кілька хвилин, щоб зупинити масовану кровотечу. А інакше вони можуть просто не дожити до побачення з професійними медиками, і важливо в ці перші хвилини вміти правильно надавати допомогу собі або побратимам. Ми цього навчаємо і в нас мегаважлива місія. Ми не можемо, на жаль, врятувати всіх, але ми можемо зробити все, що від нас залежить, аби якомога більше дівчат та хлопців повернулися живими до своїх рідних.

Після навчання всіх військових ми забезпечуємо аптечками. Я пишаюся, що причетна до цього. Частина нашого добровольчого підрозділу «Тактична медицина Північ» також працює медиками на фронті. Кілька тижнів тому ми повернутися з ротації, де працювали на Соледарському та Бахмутському напрямках. Це велика честь рятувати життя, велика честь бути поряд з тими, хто захищає нас. Велика честь виконувати свій громадянський обов’язок. Велика честь робити все це пліч-о-пліч з відданими побратимами і посестрами, поряд з чоловіком. Ми працюємо з ним разом. Я все ще працюю на ТБ і намагаюся не втратити своє місце. Так я можу хоча б трохи триматися за цивільне життя, яке я дуже люблю, і продовжувати розповідати країні про історії людей, чиї життя зруйнувала росія. Збирати докази їхніх злочинів.

Складно сказати, що я чогось очікувала. Я про це не думала. Ти просто робиш, що можеш, без вихідних і відпочинку. І не думаєш про те, що важко. Хоча іноді просто падаєш від втоми і емоційного виснаження. Ти ж не знаєш чого чекати — це перший досвід. Все нове. Перший обстріл, перший поранений…ти постійно навчаєшся, щоб бути готовою і очікуєш від себе максимальної зібраності. Але зі мною завжди мої люди, які більш професійні, досвідчені, на них можна покластися. Хоча і не треба на це розраховувати. Права на помилку немає ні в кого. Завжди страшно і я розумію, що можу не повернутися з чергової ротації. «Я не очікувала» – це більше про людей, яких зустрічаю протягом року повномасштабного вторгнення. Це про розчарування і навпаки – абсолютне захоплення. Це про страх, який доводиться щоразу опановувати. Коли думаєш, що загинеш і в голові виникає лише одна думка, що ти не встиг щось зробити. Я тримаю ту думку завжди в голові. Вона дає мені сили рухатися далі.

Акторський досвід, досвід роботи в кадрі, дикція, робота з голосом та увагою, вміння тримати аудиторію — це 100% ті навички, якими має володіти, хоча б на базовому рівні, хороший інструктор з такмеду. Ти можеш бути найкращим лікарем, але якщо не можеш пояснити, як стати таким самим, не можеш донести суті тим, хто цього потребує, то це проблема. Будеш говорити тихо — тебе ніхто не почує. Будеш говорити не чітко — ніхто не зрозуміє. Не вмієш тримати увагу і зв’язок з аудиторією — вона проґавить найважливіше. Це не жарти — це про життя. Це важливо. Насправді, наш підрозділ навчає і нових інструкторів з такмеду, в цьому я беру участь також. Як експертка з публічних виступів, навчаю цим навичкам тих, хто працює з аудиторією, в нашому випадку – з військовими.

Наш підрозділ Північ крім того, що навчає військових, всіх, хто пройшов навчання, забезпечує індивідуальними аптечками. Одна така аптечка зараз коштує 100-150 євро. Це дуже дорого і кошти потрібні постійно та дуже великі, а Північ не припиняє роботу, тому збори завжди актуальні.

Безліч :) . Щодня хочеться втекти, сховатися, «до мами на ручки», як в дитинстві, і бути в безпеці. Кинути хочеться все і щоразу, коли розумієш, що дуже хочеш жити. Щойно заїжджаєш на Донеччину, гостро відчуваєш це. Так, відверто, дуже хочеться бути в безпеці, жити як раніше і краще. Я мрію про перемогу і нормальне життя. Але поки це неможливо, і я це усвідомлюю. Бо ворог не дав нам вибору. Час воювати, час захищати, час рятувати, час жертвувати, допомагати і боротися за свободу, за мову, за країну, за майбутнє, як би складно не було. Не час думати про себе. Не час!

Чоловік також інструктор з такмеду, постійно навчає військових на фронті і по всій країні разом з підрозділом. Він працює на медеваку, тому ми розуміємо один одного, хоча зараз я його рідко бачу. Мама прийняла мій вибір без істерик, вона мене підтримує. Каже: «хтось має робити цю роботу». Попри те, що їй дуже страшно за мене. Але заповіт я вже написала :). Сподіваюсь, я виживу, бо моїй подрузі або кумі доведеться летіти з моїм прахом в США і розвіювати його перед табличкою «Голлівуд», а це, по-перше, дорого, по-друге, воно їм не треба :).

Одна з моїх найкращих подруг Катя Кравчук – дружина актора Вови Кравчука. З нею ми дуже близькі, і за Вовчика я дуже переживаю завжди. Дуже хочу, щоб їхній чудовий син ріс поряд із батьком, який зараз захищає кожного з нас, виконує свій громадянський обов’язок. Хоча розумію, що швидкої перемоги не буде, мрію, щоб кожен наш захисник та захисниця бачили, як ростуть їхні діти і залишилися живими та здоровими.