Катерина Холоденко: “Бути сценаристом – це величезна відповідальність”
Випускниця сценарної програми Української Кіношколи, співавторка сценарію серіалу “Вітя” – про те, чому вирішила стати сценаристкою, про головні виклики на старті кар’єри та про важливість поєднання в роботі таланту і дисципліни.
Катерино, з чого почалася ваша історія у світі кіно? Яким був момент, коли ви зрозуміли, що хочете стати сценаристкою?
Якщо чесно, я не мріяла бути сценаристкою. З дитинства хотіла бути письменницею і писати книги. Але також з дитинства обожнювала дивитись кіно. Воно занурювало у пригоди, дозволяло дізнатись щось нове, отримати унікальний досвід, якого бракувало у звичайному житті. І, на відміну від книг, воно концентроване, ти проживаєш події тут і зараз, а не тиждень читаєш про один день з життя героя книги. Гадаю, мій професійний шлях у світ складання історій почався тоді, коли мій хлопець подарував мені книгу Кристофера Воґлера “Подорож письменника“. А рішення вчитись на сценаристку прийшло вже після того, як я дізналась про Українську Кіношколу. Але я не одразу наважилась, ще чекала, здається, роки три чи чотири…
Чи був якийсь конкретний фільм, серіал або книга, що надихнули вас на цей вибір?
Є три фільми, ні, чотири, які я передивляюсь і розумію, що дуже хочу колись написати історію такого рівня: “Престиж” Нолана, “Той, хто біжить по лезу 2049”, “Список Шиндлера” та “Острів проклятих”. До речі, “Список Шиндлера” передивлялась востаннє влітку чи восени 2022 року, під час чергового нічного обстрілу. Це був абсолютно інший рівень сприйняття. Зрозуміла тоді, що ми обовʼязково маємо перемогти.
Що для вас означає бути сценаристом в Україні саме зараз?
Величезна відповідальність. Історії, які ми розповідаємо, ідеї, які вкладаємо, посили, які зчитують глядачі — все це зараз має найвище значення. Дуже хочеться створювати історії, які будуть нести щось позитивне та цінне, допомагати лікувати травми. Адже ми всі їх зараз отримуємо, і вони будуть з нами та, на жаль, з наступними поколіннями ще довго.
Як ви дізналися про сценарну програму Української Кіношколи і чому вирішили податися?
Мені про Кіношколу розповіла моя колишня начальниця, неймовірна Анастасія Верлінська, директорка Міжнародного фестивалю актуальної анімації та медіамистецтва LINOLEUM, на якому я працювала SMM-ницею. Як і всім навколо, я розповідала їй, що хочу стати письменницею та скільки книг про письменництво та сценаристику прочитала. Вона дуже резонно зауважила, що писати книжки — це, звісно, добре, але в Україні дуже потрібні хороші сценаристи, і розповіла про Українську Кіношколу та її директорку Альону Тимошенко. І того ж року на фестивалі LINOLEUM я відвідала лекцію Ярослава Войцешека. Напевно, я вже тоді зробила вибір, просто були якісь обставини, сумніви, і я не подалась одразу. А у 2021 році побачила рекламу в соцмережах про набір на сценарний курс у Кіношколу і щось клацнуло в голові: “А коли, якщо не зараз?”. Ну, я і подалась.
Чим навчання в Українській Кіношколі відрізнялося від ваших очікувань?
Я, як і багато моїх колег-сценаристів — інтровертка, мені комфортніше працювати самостійно. А на перших лекціях у школі нам сказали: “Ви маєте навчитись працювати в команді”. Памʼятаю, як у той момент ми з колегами зі сценарного курсу розгублено переглядались між собою. Насправді, школа дала більше, ніж я очікувала. З перших днів нас буквально занурили у світ кіно і це було неймовірно.
Які три найцінніші інсайти чи навички ви винесли з програми?
Ооо. Перше, треба багато писати, дуже багато, а потім переписувати. Ніколи не знаєш, що залишиться від першого драфту — можливо, нічого. Друге, дуже цінна порада, отримана від Ярослава Войцешека: коли ти новачок — хапайся за будь-яку можливість роботи, адже ніколи не знаєш, які нові можливості це тобі принесе. Ну звісно, якщо ця робота не суперечить твоїм моральним переконанням чи здоровому глузду. Третє – життєво необхідно знайти своїх людей. Певно, найбільше, за що я вдячна Кіношколі, це за моїх колег зі школи, які стали моїми близькими друзями.
Чи допомогло вам навчання у Кіношколі знайти професійні можливості або проєкти?
Однозначно. Першу короткометражку, яка виграла на локальному фестивалі, ми взагалі зробили разом з колегами у рамках навчальної програми. Дві короткометражки були створені завдяки оголошенню у шкільному чаті. Перша робота для телебачення зʼявилась завдяки рекомендації Ярослава. З моєю подругою і одногрупницею зі сценарного курсу Ольгою Діденко ми виграли грант на написання пригодницького міні-серіалу, який, сподіваюсь, буде знятий. Нарешті, найголовніший мій здобуток і гордість на даний момент — серіал “Вітя” – ніколи б не побачив світ, якби не Кіношкола. Чотири студенти та студентки різних курсів: Максим Сусіда з режисерського, Вітя Дуфинець з акторського, Ярина Фостяк з продюсерського та я — зі сценарного. Моя команда мрії. Ну, і звісно, підтримка та допомога Кіношколи та Альони Тимошенко і студії FILM.UA, які в нас повірили.
Які головні виклики стоять перед сценаристом на старті кар’єри?
Треба дуже багато писати і переписувати. Життєво необхідно навчитись писати незалежно від настрою і натхнення, бо є дедлайни. А ще є критика, яка не завжди буває конструктивною, і правки, з якими так не хочеться погоджуватись. Але, напевно, як і в будь-якій творчій роботі, найголовніший виклик — протистояти синдрому самозванця. Як же він мені заважав працювати на перших проєктах і досі заважає. Довелося навчитися на нього шикати, коли сідаю писати 🙂
Що, на вашу думку, важливіше для сценариста — талант чи дисципліна?
І те, і те. Гадаю, талант — це прагнення розповідати унікальні історії, не копіювати когось. І потрібно просто знайти свій власний голос. Без цього можна вивчити драматургійну структуру, “набити руку” і штампувати, як на заводі. Але і дисципліна не менш важлива. Дуже легко загубитися у прокрастинації, творчому хаосі, “синдромі чистого аркуша” чи нескінченному “допилюванні”. Якою б прекрасною не була ідея, якщо вона не записана і не пішла в роботу — про неї ніхто не дізнається.
Як виглядає ваш типовий робочий день і процес написання сценарію?
По-різному, але стараюся виділяти для роботи не менше ніж чотири години на день, з перервами і вправами для шиї та спини (не жартую, це дуже важливо, як і правильно оформлене робоче місце). Намагаюся більше працювати зранку, коли більше сил і краща концентрація, але через нічні обстріли це не завжди вдається.
Яку пораду ви дасте тим, хто давно мріє писати сценарії, але не наважується зробити перший крок?
Пораджу не один, а три кроки:
- Прочитати мінімум три книги зі сценаристики та драматургії (наприклад: Кристофер Воґлер “Подорож письменника“, Блейк Снайдер “Врятуйте кицьку!”, Robert McKee “Story”).
- Запитати себе, чи справді я готова/готовий писати годинами кожного дня.
- Написати свій перший сценарій. Відкласти його. Подивитись через якийсь час, переписати. Повторити три рази. І якщо бажання стати сценаристом не минуло — подаватись в Кіношколу 🙂
Чому саме зараз, на вашу думку, — найкращий час, щоб вступати на сценарну програму? Які двері відкриє ця програма тим, хто мріє про кар’єру у кіно?
А коли, якщо не зараз?
