Марія Ткачик: «Кожна робота з правками – це сценарний ріст»
Сценаристка Марія Ткачик, випускниця Української Кіношколи, розповідає про момент професійного усвідомлення, навчання під час війни, пітчинги, роботу з правками та про те, чому чесна розмова з глядачем є для неї головною цінністю українського кіно.
Маріє, коли ви вперше усвідомили себе саме сценаристкою, а не просто людиною, яка пише тексти?
Коли я закінчила роботу над своїм першим повним метром. До цього в мене було п’ять коротких метрів, деякі вистави. Але відчуття, що я сценаристка, не було. І вже коли ми закінчували зйомки повного метру – саме тоді відчула, що так, можу назвати себе сценаристкою. Взагалі до початку навчання на сценариста я вже понад сім років працювала в театрі, грала у фільмах і серіалах. Але багато років думала про те, щоб створювати власні фільми, писати власні історії. У мене була мрія — створити свій фільм. Але я для цього нічого не робила. З початком повномасштабної війни я зрозуміла, що життя не можна ставити на паузу – треба рухатися далі. І я пішла вчитися, щоб створювати щось дійсно своє.
З якими запитами ви прийшли до Української Кіношколи? Що у професії сценариста на старті здавалося вам найскладнішим?
Коли я прийшла вчитися, у мене вже були ідеї власних фільмів і серіалів. Тож для мене це була більше можливість отримати практичний досвід і здобути знання. Я дуже вдячна нашому куратору Ярославу Войцешеку, який поставив мене на кіношні колії, навчив думати по-кіношному. Моїм запитом була можливість реалізувати власний проєкт. Це та сходинка, з якої, мені здавалося, я можу рухатися швидше.
Як навчання в Кіношколі змінило ваше уявлення про роботу сценариста в кіноіндустрії? Які очікування не справдилися, а які – навпаки, перевершили реальність?
Пам’ятаю, був етап, коли я зрозуміла: ніколи не треба триматися за написані букви. Якщо вони здаються тобі недовершеними, треба все видаляти й писати історію заново. Таким чином я поборола в собі страх того, що не зможу написати щось краще. І ще я зрозуміла, що все можливо. Якщо в тебе є дійсно класна історія, вона може здобути увагу продюсерів і її можна реалізувати. Може, не одразу, а з часом. Але Українська Кіношкола дійсно є майданчиком, завдяки якому тебе можуть помітити. Саме так зі мною і трапилось.
Як саме помітили вашу історію?
Як я й говорила, в Кіношколу я прийшла одразу з готовою ідеєю й протягом року її розробляла. Це був проєкт «Маленькі прокляття Каті». Після пітчингу в Кіношколі він отримав багато позитивних відгуків і зацікавленість від деяких продюсерів. На жаль, поки що цей фільм на паузі, але рано чи пізно він точно буде реалізований. І саме завдяки пітчингу Кіношколи я познайомилася з продюсером і режисером Олексієм Комаровським, з яким розпочала співпрацю. Це стало фундаментом для моєї подальшої професійної роботи.
Проєкти, над якими ви працювали після закінчення навчання
Цього року, 12 березня, вийде пригодницька комедія «Коли ти розлучишся?», де я була сценаристкою разом з автором ідеї Олексієм Комаровським. «Коли ти розлучишся?» – це продовження історії фільму «Коли ти вийдеш заміж». Легка, романтична комедія з авантюрними пригодами, яка точно здивує глядача неочікуваним фіналом. Також разом із командою сценаристів під кураторством Ярослава Войцешека ми працювали над створенням пригодницького серіалу «Шукач» для каналу 2+2. Наприкінці цього року режисер Денис Тарасов зняв пілот цього серіалу.
Над чим ви працюєте зараз?
Я зараз працюю над дуже важливим фільмом для всієї України, але, на жаль, подробиць поки розкрити не можу — фільм на етапі девелопменту.
Що для вас є професійною опорою у сценарній роботі?
Створюючи фільми, я завжди думаю про бюджет і про департаменти, які будуть його реалізовувати. Тому що вигадати й написати можна будь-що, але завжди треба думати про те, як це виглядатиме в кадрі й за рахунок чого реалізовуватиметься. Тож я рухаюся в рамках наших реалій. Професійною опорою для мене є дослідження мотивацій героїв – на мою думку, це головне. Так само, як структура й драматична складова, яскраві головні герої, за якими цікаво спостерігати. Ну і, звісно, гумор.
Культура фідбеку: як ви працюєте з правками?
Я завжди прислухаюся до коментарів оточуючих, але спираюся на внутрішні відчуття. У спорі народжується істина – і це правда. Якщо довго працюєш над будь-чим, можна потрапити в «сліпе поле», а з боку завжди помітніші слабкі місця. Тож якщо коментарі влучні – чому б не дослухатися? Кожна робота з правками – це сценарний ріст. Я пам’ятаю, як за одну ніч переписала сорок сторінок тексту, бо команда вирішила повністю змінити характер одного з персонажів. Мені здавалося, що переписати такий обсяг неможливо, але насправді мені ще й вдалося виспатися.
Як ви визначаєте свою авторську позицію?
Я вірю в українське кіно і хочу докласти всіх зусиль, щоб воно розвивалося й було цікавим не лише українському глядачу. Мені здається, цього можна досягти через чесну розмову з аудиторією – без табу, без моралізаторства, але з важливими сенсами. Коли кіно не нав’язує відповіді, а дає глядачеві простір зробити власний вибір.
Що б ви порадили тим, хто думає про навчання в Українській Кіношколі?
Я б порадила – йти. Єдине, про що я шкодувала, коли прийшла в Українську Кіношколу, – що не зробила цього раніше. Тож якщо у вас є мрія створювати кіно, велике бажання писати й вас не лякає те, що купа часу піде на переписування, – значить, цей світ для вас. Welcome!
