Тарас Ткаченко

«Я намагаюсь виховувати не ремісників, а художників»

Інтервʼю

Тарас Ткаченко – куратор режисерського курсу. Ми розпитали його про перші кроки у професії, викладацьку методику, кіносмаки та очікування від студентів.

Як ви стали режисером, з чого все почалось?

Закінчуючи філологічний факультет, я раптом зрозумів, що через рік матиму диплом «вчитель української мови і літератури», мені це здалось надто нудно, і я пішов до театрального інституту. З мого філологічного курсу я виявився не один такий авантюрист – в коридорі інституту зустрів Тараса Томенка. А далі нас доля повела: перший іспит на 5, другий на 5, третій... і ми розуміємо, що проходимо на режисуру. На той момент це був не так свідомий вибір, як втеча в творчість перед перспективою визначеності життя.

А любов до кіно мені вже вприскнули в стінах театрального інституту потрясаючі педагоги Борис Савченко, Мирослава Резніченко: вони були з ближнього кола спілкування Івана Миколайчука, я захоплювався їх розповідями та кінопосвятою.

Мені поталанило, що я вступив на початку 2000-х, коли стара гвардія нашого кіно, ці «останні мамонти» ще були при силі, духові та змогли передати все це нам. Сьогодні я помічаю, що у молоді, як правило, шикарна надивленість американського кінематографу, трохи менше європейського, і практично повна відсутність знайомства з українським. Хтось з них вже почав реагувати на сучасну хвилю українського кіно, але все одно не знає кіно попередніх років, і це мене лякає.

В українського кіно є міцний фундамент: той же Довженко, Миколайчук... І заперечувати його – це як заперечувати власних батьків, своє коріння. Можна сперечатися, дискутувати, не погоджуватися, робити інакше, але базу треба знати.

Тяглість поколінь і дух. Не можна стати хірургом, прочитавши безліч книжок з анатомії, або льотчиком, ознайомившись з інструкцією до літака, яким б прекрасними не були ці книжки. Є жива традиція. Є інформація, як пасивна форма, і знання – як активна, одухотворена. На мою думку, дух і атмосфера в навчанні важать набагато більше, ніж інформація. За останні 20 років, які я в професії, відбулась технологічна революція – від плівки до цифри, і вона триває: зосереджуватись на технічних питаннях не має сенсу.

Практики бракувало. Тому на курсі режисури в UFS саме практиці приділяється багато уваги, особливо в першому семестрі. Ми знімаємо 17 робіт, кожні три тижні нова. Це, до речі, досвід європейських кіношкіл, який я запозичив.

Коли я був студентом, у нас була одна курсова робота. Рік ти твориш: шедевру все одно не виходить, а часу згаяно багато. Втім це було зумовлено технологічними причинами: ми знімали на плівку, і заповітні коробки наприкінці року були як супер приз. Тепер достойні речі можна знімати навіть на мобільний телефон, і гріх не користуватися можливостями, які нам дарують технології.

Але ще раз підкреслю: під час мого навчання дуже важливим було те, що закладався культурний фундамент. Кіно – мистецтво синтетичне, і потрібні глибокі знання музики, живопису, літератури... Тому я не можу сказати, що було забагато теорії. Принаймні в режисурі, це була не теорія, а психологія, зміна світогляду. Ми прийшли після першої вищої освіти, нам було за 25 років, щоб перебудувати себе потрібно було багато внутрішньо попрацювати. По суті, теж саме відбувається протягом року і в нашій кіношколі: глибока психологічна трансформація людини.

Ваш перший режисерський досвід – яким він був і чи співпали уявлення з реальністю?

Я був таким само наївним як і всі. Була розгубленість на майданчику, нерозуміння, що таке дублі, навіщо їх так багато, чому все відбувається так повільно, чому оператор так довго виставляє кадр... Абсолютно все те саме, що проходить людина, яка вперше потрапляє на знімальний майданчик. Першою була 10-хвилинна робота на першому курсі. За завданням, вона повинна була бути німа. Це технологічно простіше і дуже правильно з точки зору засвоєння мови кіно. Кіно – це ж великий німий, і його природа – розмовляти за допомогою зображень, а не діалогів.

Це сталось за дуже дивних обставин. Свого часу мені подзвонив Богдан Жолдак, який знав про моє філологічне коріння і запропонував вести курс «Українська кінолітература» (про взаємини кіно і літератури, які письменники писали для кіно, які були екранізації). Я читав курс три роки і навіть методичку написав (паралельно був аспірантом філфаку). А потім Михайло Герасимович Іллєнко попросив підстрахувати на час від'їзду, і я кілька місяців читав курс його студентам. І зрештою сам попросився до свого викладача – Бориса Івановича Савченка – і ми з ним випустили три курси. Працював як допоміжний майстер, що дуже допомогло мені у професійній діяльності. Коли ти викладаєш, то аналізуєш, систематизуєш і розумієш внутрішні закономірності набагато краще. А після цього я перейшов в Ukrainian Film School. Мені сподобалась динаміка кіношколи, стисла програма, насичена практикою. Важливо, що школа позбавлена бюрократії – легка і швидка в реакціях на навчальний процес, це дозволяє експериментувати. І я втягнувся: вже третій курс випустив. Але найголовніше, що мені подобається – це поява в UFS атмосфери. Стіни починають бути «намоленими»: люди приходять і не йдуть. Закінчують акторський курс, потім поступають на режисуру, продюсерство... Є можливість комбінувати і моделювати освіту під себе. Ця модель прогресивніша, ніж в академічних вишах, які все ще орієнтуються на старі розробки, і там все ще лишається одна курсова робота на рік, тоді як у нас нова щотри тижні.

Ми багато говоримо про драматургію, тому що кіно – це на 80% сценарій. Я намагаюсь виховувати не ремісників, а художників. Дати їм зрозуміти, що взяти на себе звання режисера – це дуже відповідально, це висока місія, значення і масштаб особистості. Це головне, що я хочу донести.

Ну і звичайно практика. Практика і аналіз. Коли ти студентові пакуєш теорію, він слабо уявляє, для чого це. А коли вийде на майданчик, обпечеться, отримає перші життєві уроки – тоді це засвоюється. Важлива комбінація практики і теорії, і вона доступна тут, в UFS.

Режисерська річна програма

Навчання

Навчає тонкощам основних етапів виробництва контенту - від підготовки до фінального монтажу. Дозволяє зняти кілька власних короткометражних фільмів

Кожен студент – індивідуальність. Але найгірше, що буває у студента – це байдужість, нездатність чути, внутрішньо змінюватися. Внутрішня лінь зовнішньо може ніяк не проявлятися: люди старанно ходять на лекції, виконують всі завдання. Але якщо людина не змушує працювати свою душу, то моє викладання не має сенсу.

Чого очікую? Дуже хочеться, щоб нарешті мої студенти побачили світ довкола себе, щоб не перебували у якимось безповітряному просторі. Не люблю, коли починається сценарій зі слів «в недалекому майбутньому...». Чому ви не хочете описати ситуацію в теперішньому часі? Ви не хочете реагувати на дійсність? Очікую, щоб студенти позбулися цього відмежування від реальності, небажання дихати синхронно зі світом довкола.

Зрештою, я не є прихильником мейнстрімного американського кінематографу, і не вважаю, що майбутнє українського кіно в слідуванні його лекалами.

Розкажіть про ваші уподобання у кіно.

Я впевнений, що майбутнє українського кіно за оригінальною мовою, оригінальним висловлюванням, за тим, що вже проходив румунський, іранський, канадський кінематограф свого часу.

Я люблю Серджіо Кастелліто, Дені Вільньова. Але разом з тим люблю і Мілоша Формана, і Серджіо Леоне та його «Одного разу в Америці», - такий класичний «букварний» фільм. Я не сильно повернутий на експериментальному кіно, скоріше поміркований і традиційний у своїх смаках. І соціально орієнтований. Мене цікавить, коли у фільмі є відображення соціальної проблематики, епохи і т.п.

А які картини повинні обов'язково подивитись ваші студенти, що ви їм радите?

Я не ставлю такі умови, вважаю це грубим і шкідливим. Ми дивимось і розбираємо «Політ над гніздом зозулі», «Одного разу в Америці», але як робочий інструмент, я ніколи не детерміную студентів. Інша справа, що нам не вистачає глибокого курсу історії кіно, який би впорядкував різноманітні знання у різних студентів.

Ваша думка щодо українського кіно: стан речей, напрями розвитку, перспективи.

Ми мали дійсно потужну хвилю. Зростала аудиторія, почали з'являтися прибуткові проекти, інвестори, які бачили в кіно бізнес. Втім головне навіть не комерційна складова, а те, що українське кіно знайшло тісний контакт із глядачем і стало безпрецедентним за соціальною ефективністю. Щось схоже відбувалось із польським кіно початку 2000-х, коли у них був колосальний злет.

Крім того, кіно почали сприймати як інструмент побудови національної ідентичності. Що український герой – це не лише козак на коні, а він різний. «Мої думки тихі» – це ж теж про ідентичність! Згадаймо, що той же італійський неореалізм будував інший, ніж звичний портрет італійця...

Сьогодні ми розуміємо всю складність ситуації, і коли повернуться гроші на культуру ніхто не знає. Але як казав Черчіль, якщо ми не захистимо нашу культуру, то що ми тоді будемо захищати.

Щодо тем, звичайно, будуть моменти перенасичення війною, траплятиметься і кітч на цю тему, але все одно, війна глибоко перетрясла і переродила авторів. Сподіваюсь, що це дасть можливість робити фільми на іншому тематичному рівні, що нарешті ми перестанемо озиратися на інших, і почнемо робити оригінальні твори, народимо оригінальну кіномову. Наші художники зараз при силі. Треба збирати історії і готуватись до зйомок.