«Вважаю нормальним зробити акторське виховання обов'язковим для всіх»

Інтервʼю

Максим Михайличенко - куратор акторського курсу. Ми розпитали його про перші кроки у професії, викладацьку методику, кіносмаки та очікування від студентів

Як ви обрали акторську професію?

Дитячої мрії про акторство у мене не було, але від початку, сцена була присутня в моєму житті через виступи у дитячих колективах. А потім, в останньому класі школи, я випадково потрапив на справжню тетральну сцену. Мій старший брат вчився в театральному інституті Карпенко-Карого і в дипломній виставі «Калігула», в якій він грав, звільнилась роль хлопчика (Калігула його перевдягав, бо той був дуже схожий на його покійну сестру і т.п) і її запропонували мені. Я погодився, але це не було для мене «вау, я буду грати в виставі!». Втім я добре пам'ятаю, як зробив перший крок, вийшов з-за куліс і всі глядачі, які дивилися в інший кінець сцени, перевели очі на мене. Цей момент був наче Господь поцілував у чоло: майже фізичне відчуття, що до тебе доторкнулися. І все, з цього моменту моє життя змінилось.

Після закінчення школи вибір був між трьома професіями: мені дуже подобалася історія, філологія і акторство. Після родинної наради брат сказав: «Макс, історія і філологія – це наука, де потрібно сидіти за столом. Який з тебе науковець, як ти всидиш?». В театральний інститут я потрапив на межі: мене могли і не взяти за набраними балами, але викладач впізнала мене по тій виставі.

Ну а далі вже понеслось: я відчув, що нічим іншим вже не можу і не хочу займатися. І через чотири роки після закінчення акторського факультету, вступив на режисерський.

Я можу порівнювати те, що ми даємо зараз в UFS і те, що пропонували нам на акторському в Карпенко-Карого. Ми великий акцент робимо на вивченні власної психології. Найголовніший інструмент, який є у актора - це він сам: його тіло, думки, емоції, дитячі травми і т.д. Для людини, яка про себе нічого не знає, надто багато важить, що про неї кажуть інші. Неможливо йти далі, доки не розберешся з тим, хто ти є, з тим, що тобі заважає бути тим, ким ти можеш бути...

Коли я був студентом, нам казали «ти награєш» або «ти не розумієш систему Станіславського», або «можливо, ти не дуже хороший актор». А спочатку треба було з'ясувати, що саме не дає грати, знайти причини гальмування, які не дозволяють розкритися.

Ні. А кожна людина, яка приходить в UFS, перш за все вчиться розбиратися в собі. Мені здається, що якби зі мною в інституті так пропрацювали, я міг би видавати абсолютно інші результати.

А що було найважливішим у навчанні?

Головним майстром у мене була Ірина Молостова. Це коли в житті тобі трапляється Всесвіт і в ньому є все: ти збагачуєшся, навіть, якщо просто перебуваєш поруч. Познайомитись з такою людиною, доторкнутись, повчитися – це для мене була найголовніша школа, абсолютно інший духовно-культурний пласт. Моє зростання як особистості і як громадянина відбулось в Карпенко-Карого. І звичайно, дуже важливим був наш студентський колектив, команда однодумців.

Коли я закінчував інститут, у мене було багато комплексів і сумнівів, наскільки якісно я зможу працювати у професії. Нас попереджали, що роками ти можеш стояти в театрі з алебардою і казати «їсти подано». А я, прийшовши працювати в Театр на Липках, одразу потрапив у «Весілля Фігаро» Бомарше на роль Керубіно. Ця вистава вийшла у 1995 році і справила в Києві фурор: номінувалась на премію Київська Пектораль, зали були переповнені. Це була не просто перша роль, а роль, де тобі постійно аплодував глядач. «Шалений день або витівки Керубіно», – писали газети про мій дебют...

Театр на Липках дуже специфічний – він заповнює репертуар як дитячих, так і дорослих вистав. І на відміну від колег-студентів, які роками чекали перших ролей, я за 5 років зіграв близько 300 головних ролей. Це була шалена практика – 60 вистав на місяць. І всі ролі якраз мого тогочасного віку: 18-20-25.

Паралельно я почав займатися режисурою, перебуваючи відтоді у постійному стані «граючого тренера»: актор, викладач, режисер.

На третьому курсі режисерського я поставив виставу Островського «Вовки і вівці», і взяв тоді всі нагороди за режисуру.

Тобто у мене був яскравий початок і акторської, і режисерської кар'єри.

Треба розуміти, яку мету ставиш перед собою. На початку акторської кар'єри зазвичай мріють про популярність, про славу і гроші. Поступово цілі змінюються. Для мене найважливіше в нашій професії – можливість розмовляти з глядачем через ролі. Треба вдосконалювати себе до моменту усвідомлення, що з тобою цікаво розмовляти, що тобі є, що сказати, і що глядач хоче тебе вислухати.

Якщо казати про індустрію, – вважаю, що ми маємо потужну акторську школу і планкою будуть шанобливі слова будь-якого продюсера світу: «А, це українські актори, це круто, ми їх беремо».

Ми потенційно дуже перспективні для світу: у нас дуже цікавий генофонд, цікава ментальність (з одного боку, наближені до південних акторів за емоційністю, з іншого – є раціоналість). Моє завдання – допомогти розкрити цей акторський потенціал.

Акторська річна програма

Навчання

Під час програми ви опануєте основні навички акторської майстерності та вивчите специфіку роботи актора в кіно

Всього вистачає. Просто все тільки починається. Окрім знання мов, гарної вимови, має бути власний міцний ринок.

Я нерідко чую: «Хочу, щоб мене знімали в Голлівуді». А треба хотіти, щоб тебе знімали в Україні, піднімати своє, а не приїхати кудись на все готове. Коли я у 1995 році прийшов у Театр на Липках, він був досить низький за рейтингом, а у 2002 році квитки були розпродані за півроку наперед... На мою думку, спочатку треба зміцнити власний ринок і стати цікавим тут. А потім ми вже підемо туди.

Розкажіть про ваші кіносмаки.

Я формувався в епоху, коли було мало можливостей дивитися світове кіно. І ми зростали на плеяді радянських режисерів. Один з моїх улюблених – Марк Захаров і все те, що він зробив у кіно. Потім у мене був «зрив даху», коли дозволили дивитись Тарковського: я ним дуже захоплювався. Подобались Параджанов, Леонід Биков. А потім вже почалася історія відкриття світу: Феліні, Вуді Ален, Альмодовар... Я люблю авторські фільми, але дивлюсь й «Ігри престолів»: аналізую гру акторів, знаходячи щось корисне в різних напрямках. Взагалі, зараз стільки контенту пропонується глядачам, що важко обмежитись якимось одним жанром.

Як ви звернулись до викладацької діяльності?

Спочатку все було досить прагматично – шлюб, народження дитини, зарплатня в театрі маленька, кіно не знімалось. І я погодився вести студію при Національній академії управління. З групою з 15 студентів ми за 3 роки поставили 6 вистав. А коли я з успіхом випустив виставу «Вовки та вівці», мене запросили другим викладачем на акторський факультет Карпенко-Карого. Я там викладав з 2003 року, з невеликими перервами. А потім присвятив себе UFS і дуже радий цьому.

Що в основі вашої викладацької методики і як вона змінювалась?

В основі методики – великий синтез. Починаючи викладати, я наслідував те, що бачив в Карпенко-Карого. Основні елементи, з якими працюють будь-які викладачі: увага, уява, взаємодія, концентрація, темпоритм. Переломний момент, коли я для себе відкрив Ніколая Демідова. Це один з учнів Станіславського, який після Вахтангова очолив школу-студію МХАТ. Він був практиком і опрацьовував методику, яка лягла в основу книги Станіславського «Моє життя в мистецтві». Коли Станіславський поїхав на півроку в Америку, а йому доручив школу-студію, той зробив революцію в театрі. «В цій студії живе бог», – сказав Станіславський, коли побачив гру акторів. Але коли Демідов наважився висловити незгоду з підходами Станіславського, той образився. І тільки перед смертю Станіславський визнав, що його роботу треба розуміти з останньої глави, де він повернувся до запропонованої Демідовим системи.

Отже, Демідов, системи Чехова, Станіславського, і далі – відомі сьогодні школи: Страсберг, Чабак, голлівудські – все це я вивчаю. І збираючи з них найефективніше, створюю ексклюзив. Працюю і як теоретик, і як практикуючий актор: перед тим як пропонувати студентам, експериментую все на собі.

Що перш за все ви прагнете донести студентам?

Найголовніше – це навчити вчитися. Запустити процеси, які стають для людини життєвонеобхідними, коли вона розуміє, що по-іншому не може і не хоче.

Далі – формула залишається незмінною: 2% таланту, 98% працездатності. Щоб показати результат, людина повинна існувати в цій професії, а не просто зазирнути в неї. Недарма раніше казали, що це не робота, а служіння. Ми служимо. Як в церкві.

Чого ви очікуєте від студентів?

Що вони навчаться вчитися і запустять у собі необхідні механізми самовдосконалення. В акторській професій не існує фіналу навчання: процес відкриття самого себе триває все життя. Я називаю це теорією розширення. Після подолання одного обмеження, за ним йде нове і нове. Існує процес, розділений на маленькі етапи, на яких ти кажеш: «ух ти, щось вийшло». Але чи все вийшло? Ні, завжди можна вдосконалити.

Я б дуже хотів, щоб те, що ми робимо в UFS з точки зору енергії, філософії, розуміння прагнень, знаходило у студентів відгук. І мені дуже приємно чути про успіхи наших випускників.

Без яких якостей, навичок, не може існувати актор?

Без того, щоб мати досконале тіло. Я маю на увазі не тільки фізичне, але і емоційне, ментальне, енергетичне тіло. Гарний голос у актора – плюс плюс. Пластичний, ритмічний – плюс плюс. Музичний, співати вміє – плюс плюс. Може існувати в різних жанрах – плюс плюс. Актор – це універсальна машина.

А якщо, наприклад, у людини немає голосу...

Голос складається з дихання і зв'язок. Якщо немає голосу – значить неправильно працює дихання, порушені якісь процеси організму. Якщо ти зрозумієш, чому вони порушені, то починеш виправляти, і з'являється голос.

Тобто в глибині кожної людини лежить акторство, яке можна розкрити?

В корні слова актор лежить дія. В кожній людині є дія.

До речі, я вважаю нормальним зробити акторське виховання обов'язковим для всіх. Будеш ти професійним актором чи ні, але така школа допоможе в житті.